рились гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвітались на зелені гір, як великі блакитні квітки.
Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити.
А коли надійшла ніч, і чорні гори блимнули світом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі.
Іван прокинувсь.
— Вставай, — будила його Марічка. — Вставай і ходім.
Він глянув на неї і ані трошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла.
Підвівся і вийшов з нею.
Вони мовчки здіймалися вгору і хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориннє, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смеречок.
— Чогось так змарнів? Ци ти недужий? — обізвалась Марічка.
— За тобов, душко Марічко… за тобов банував… — Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.
— Ци пам'ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі?
— Ой, пам'ятаю, Марічко, й повік не забуду…
Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він тулився до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла.
— Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам'ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачучи кров…
— Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок?..