набирали у бербениз бриндзи та в мирності знову спускались в долини.
Вечорами біля стаї палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші, або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без «челядини», вели безконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби.
Іван перше, ніж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди співучого і говіркого.
— Мико!.. ходи д'мені, браччіку!..
— Почекай, браччіку Йва, я зараз, — гукав до стаї спузар, і вже звідти долітала до Івана його співанка:
Чорногора хліб не родить,
Не родить пшеницю,
Викохує вівчариків,
Сирок і жентицю…
Микола був сиротою і виріс у полонині. — «Плекали мя вівці» — говорив він про себе, приглажуючи непокірні кучерики.
Упоравшись, лягав спузар біля Івана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогні ватри. Іван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав:
— Оповіж, браччіку, казку якус, ти їх багато знаєш…
З чорного неба капали зорі й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.
В долинах дрімали гори.
— Відай ростут, — кидав наче до себе Іван.
— Хто?
— Гори.
— Перше росли, тепер перестали…
Микола мовкне, але потім додає стиха:
— З первовіку не було гір, лише вода… Така вода, гей би море без берегів. Та й Бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. — «Хто ти є?» — запитав. А воно каже: — «Не знаю. Живий сме, а ходити не можу». — А то був арідник. Бог про него не знав, бо він був як Бог з первовіку. Дав Бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба́ побратими. От вкучилось їм все по воді ходити, схотів Бог землю зробити, а як дістати
