пають по траві постоли… Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах… Сон налягає. Кладе м'якеньку лапу на очі і на лице і шепче до вуха: спи… Вівці тануть перед очима… от вже з овець стали ягнята, а от нічого нема. Поплили трави, як зелена вода. Приходить Марічка. Ой, не обдуриш, небого, ой ні… Іван знає, що то лісна, а не Марічка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею! Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком…
І раптом дике, передсмертне ревіння корови викидає його зі сну. Що? де? Бовгар, як стояв, спершись трембітою в землю, так і застиг. Рудий бугай вдарив ногами в землю, зігнув воласту шию і підняв хвіст. Він вже мчить на той крик, високо скаче і рве ногами траву. Ріже ногами повітря. Бовгар стрепенувся і поспішає за ним до лісу. Бахнув у лісі стріл. Бах-бах-бах… загриміли з рушниць верхи. Бах-бах-бах… озвались дальші і все німіє. Тиша.
— Певно «вуйко» зарізав корову, — дума Іван і пильніше оглядає свою отару.
Птруа́-птруа́… сонце наче заснуло, вітер затих і перенісся з землі на небо. Він вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхів, яке бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час і не знати, чи день стоїть, чи минає…
Раптом до вуха долітає давно жданий поклик трембіти. Він приносить од стаї запах кулеші та диму і довгим мелодійним тремтінням оповідає, що кошари чекають на вівці…
Гісь-гісь… Мечуться пси, блеють овечки і ллються перістим потоком в долину, трясучи вим'ям, обважнілим од молока…
Вже третю добу сіє на полонині дрібний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, і в сірій мряці пропали гори. Вівці ледве ходили, важкі, повні водою як губка, одежа на вівчарах стала холодна й цупка. Тільки й спочинку було, що під дашком у струнці[1] під час доїння.
- ↑ Струнка — намет для доїння овець. Козар — козячий пастух.
