— Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг Пан-біг усю людям віддати, — обізвавсь ватаг і розповів, що Іван має робити.
Щось було спокійне, навіть величне в мові та в рухах полонинського газди.
— Мико!.. — гукнув він у двері, — а розклади борше ватру у стаї…
Тонкий кучерявий Микола, з повним жіночим обличчям, вніс в стаю вогонь.
— Ти ж хто, браччіку, будеш — вівчар? — зацікавивсь Іван.
— Ні, я спузар, — одкрив зуби Микола, — маю пильнувать ватри, аби не згасла через все літо, бо була б біда!.. — Він навіть з жахом озирнувся навколо. — Та й піти до потоку води, та й у ліс дров…
Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу фою і синій дим легко здіймався над нею, а далі, кинутий вітром, зачеплявся за гори, перетинав чорну смугу лісів та стелився по далеких блакитних верхах.
Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо своїм гадючим тілом та дихав усе новими клубами диму…
Чотири сильних вівчарки, поклавши в траву свої кожухи, дивились задумливо в гори, готові в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та наїжити шерсть.
День уже гас. Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві з золотом ризи.
Микола кликав вечерять.
Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню, щоб в мирності з'їсти свою першу полонинську кулешу…
Яка ж тота полонинка по весні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!..
Високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем стоїще. Обличчя в нього поважне, як у жерця, ноги ступають твердо й широко, а дим з головешки фурка за ним крилатим змієм. На воротях стоїща, куди мають перехо-
