сірі піски. І коли вона бігла до нього, я любувався, як на тлі моря світився німб золотого волосся.
Море несло на собі хвилю і, докотивши, коротким, навиклим рухом скидало її на берег, неначе карти здавало.
На Piccola Marina саме купались. Ми проминули той сонячний сміх, виплески тіла, зелений фосфор його в воді — і примостились в безлюднім куточку. Море сліпило. Воно все розцвіталось срібними квітками. І хоч вік їх був коротенький, усього мент, але в той самий мент замість зів'ялої квітки розпускалася сотня нових. Блисне сліпуче, як срібна зірка, і згине. А на блакиті нові.
Ми бачили звідси острів од моря аж до вершків. Хвилі бились і розбивались об стрімкі скелі Монте-Соляро, об фаралони. Острів шипів, як розпечений камінь, кинутий в воду, і круг нього кипіла вода.
Ми мовчки сиділи, розпущені наче в блакиті, і слухали моря.
Врешті я поспитав:
— Про що ви думали зараз?
Вона обняла мене очима, — а в них я побачив все море і ціле небо, — і одповіла тихо:
— Дивлюся на південь, на безконечне море. Шірокко приносить до мене з Африки спеку і аромати Єгіпту, а я мрію про край білих пісків і чорних людей, про кактуси, пальми і піраміди. Котиться з Африки хвиля і як далекий братерський привіт — цілує скелі. І може та хвиля, що мила ноги араба, набігає тепер на мої ноги, як символ єднання…
— Як гарно!
Се скрикнула Марта і перервала оповідання.
Антін спинився, наче вперше побачивши жінку.
Вона була тут!
Світло од лямпи, здивовані жінчині очі, немов вони бачили щось незвичайне, розщібнутий ґудзик на її грудях, пасмо тютюнового диму поперек шафи з книжками і чорні холодні шибки, на яких дощ пальцями тарабанив свої нудні мотиви…
Антін нетерпляче струснув плечима і тим рухом наче щось скинув із себе. Забігав по хаті і знов говорив.
— Ну, ми розстались. Я не знав навіть — на час, чи назавжди.
