— Ого! — засміялася Марта.
— Не заважай. Ми сіли, як давні знайомі, на теплу кам'яну лавку. Я не дивився на неї, а бачив, як в легкім диханні повітря тремтіли над чолом тонкі волосинки у неї, немов язички вогняні, а в озері ока переливалась тепла блакить.
Мовчки дивились на море. Тепер на море налітали білі вітрила, як рій метелів. Бог знає звідки з'являвся на морі човен, перебирав лапками весел, наче мурашка по скатертині, і враз розцвітався білим вітрилом, як з пуп'янка квітка. Лягав боком і тремтів на блакитному полі.
В лице нам тепло дихнуло повітря. Раз, другий. То вітер будився і дороги поволі щезали. Під берегами море починало горіти.
— Вам не здається, — обізвалась сусідка, — що тепер море як синій птах щастя: занурило голову в блакитний туман і розпустило павиний хвіст під самі скелі, де кожне очко горить синьо-зеленим вогнем. Ось подивіться!
Ми нахилили наші обличчя над урвищем вниз і коли очі наші добігли, минаючи хаос поламаних скель та диких рослин, до берега моря, ми уздріли, як воно тріпалось тихо в сітці яскравих бликів, наче зловлене в невід з синіх, зелених і рожевих мотузок, а крізь ту сітку на нас дивилась мозаіка дна: фіолетові плями густих водорослів, блакитні очі підводних пісків, стара бронза і темносиня емаль, що зливались в один вогняний сплав.
— А ви не помічаєте, — обізвавсь я, глянувши в море та показавши їй рухом руки на білі вілли, залиті сонцем: — вам непомітно, що ми пливемо. Острів, як спрут, занурив в море шершаві лаби, приссався до нього, наче хоче спинитись. Але не може. Пливе. Вічно пливе — куди не знає, — в теплі і сонці, у блакитнім тумані. Розтулив пащу широким отвором півкола і вишкіряє здорові зуби, наче сміється рядами білих домів.
Антін потер чоло і говорив тихіше:
— Не знаю, чи ми розмовляли наголос, чи мовчки, але ми плили в широкім просторі, рядом, плече з плечем, і вся маса морського повітря, ввесь запах соли, полинів, сонця — проходив крізь нас. Ми були чисті, міцні, як корабельні канати і певно світились.
