— Кажіть, самі схотіли?
— Сама.
— Добре зміркуйте: самі?
— Сама.
Він різко звівся і сів за стіл. Хотів одрізати хліба, але не одрізав і знов поклав на місце.
Не дививсь ні на кого, але чув добре, що всі вже знають.
Не здивувавсь, коли жінка спокійно сказала:
— Треба літепло гріти.
Значить, зараз будуть обряжати бабу на смерть.
Тоді він байдуже почав дивитись на метушню.
Бачив, як діловито засували у піч солому, як діти шептались в кутку, наче раділи, що «тато одвезуть бабу у гай», як стара простягала руку спід мисника.
— Сорочку чисту дістаньте.
— А свічки, здається, нема в нас!.. — дзвінко скрикнула жінка, і він поліз сам під образи, де звикли ховати вербну воскову свічку.
Йому не слід було дивитись, як обряжатимуть матір, і він вийшов надвір.
А коли повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка, з хрестом на грудях — і чисті п'яти стирчали спід чорної вовни запаски, як в неживої.
— Скінчили? — хотів він спитати, але не спитав, бо бачив, що тільки на нього й чекають.
Він підійшов до лави.
— А може б ви теє…
Вона захитала сухеньким обличчям, на якому лягли нові вже тіні.
Тоді він рішуче підійшов ближче, поцілував руку і губи, а вона благословила його сухими, як осінні гіллячки, руками.
Тепер підходили всі, молодиця і діти і цілували бабу.
А баба злегенька кректала; їй було добре, що чула на губах теплі уста.
Невістка схлипнула навіть, але зараз замовкла, коли Потап поспитав про верету.
— Нащо тобі?
— Треба б накрити…