Він не розумів, тільки скоса глянув на матір.
— Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…
Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом і далі полинув.
Не хотів слухать, а слухав.
— Гріха не буде… У гаю чисто і біло… дерева як свічі у церкві… Засну й прокинусь та й скажу: — «Матінко Божа, не суди сина, суди нужду людську»… На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…
Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, і се підіймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.
Нарешті встав з лави і крикнув сердито більше до себе, аніж до неї:
— Не верзіть казна чого… Дав Бог життя — пошле і смерть… Спали б вже краще.
А коли світло згасили і обляглись, його думки забились по хаті, ліниві, спутані, темні, як клубок хмар і лиш інколи щось ясне їх розривало.
Бог?
Ти дивишся з неба? Дивись.
Злісні й холодні були ті проблиски думки.
Гріх?
Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?
Він гнав од себе думки, особливо про те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам'яти напівзабуте, про що чув він од мами, або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс, або на поле і там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.
Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерти — не дає Бог. Хіба гріх помогти?
І знову щось темне підіймалося в ньому, як пара понад