Тихо і парно.
Посуваюся далі, на чисту воду. Вода сміється і так невинно одбиває в собі блакитне небо з білими хмарками, що мене злість пориває. Запускаю весло у ту невинність і тягну звідти, наче потвору за коси, важке баговиння, чорне й тремтяче на сонці.
Ні, таки не втоплюся.
Починаю свій день погано.
Вже з самого ранку я проклинаю, лютую і німим криком кричу до себе:
Ти! Чи ти скінчиш нарешті, нещасний комедіянте! Коли перестанеш брехати бодай собі самому? Скинь з себе тенета, в яких заплутавсь. Хоч раз будь щирий. Скажи собі і другим правду. Ну, чуєш, Вікторе, чуєш. Сміливий будь. Не бійся. Інакше згинеш. Побачиш. Ах, правда, се правда, я чую потребу все те зробити і разом чую в столовій кроки. Біжу в столову і простягаю руки:
— Панно Анельо!
Чую, як мої очі, ось тільки холодні й сердиті, раптом заграли від почуття, голос м'який став і теплий, простягнені руки виявляють благання.
— Панно Анельо!
Вона біжить поперед мене, наче не чує і має вигляд миші, що хоче шуснути в шпарку. Врешті вскочила в двері і замкнула їх за собою.
А я стою під дверима і простягаю руки.
Комедіянт!..
Ну, добре, тепер вже знаю, що маю робити. Біжу в свою хату і починаю складатись. Поспішно, наче від цього багато залежить, скидаю речі у чемодан, одну на другу, жужмом. Одсуваю комоду, виймаю хустя, шпурляю книжки, подушку.
Не кінчаю роботи. Навіщо?
Чемодан лежить серед хати, як розшарпаний звір, а я сідаю за стіл. Треба ж все написати.
Одриваю шматок паперу і старанно, без вагання, вивожу: «У моїй смерті ніхто не винен».
Деру. Занадто каліграфічно.
Пишу те саме удруге — ну, тепер добре. Це треба покласти на видному місці. Тепер ще додому і до панни
