На щастя, надходив Андрій. Він був веселий, чи напідпитку, бо говорив голосно і зворушено.
— Ну, так і є… я ще тоді казав… Наїхали і забрали…
Маланка зашипіла на його.
— Де ти волочишся?
— Де ж? На вулиці. Дивився, як вели Марка Гущу… наїхали й забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа…
З полу почувся стогін.
— Цить! — накинулась на Андрія Маланка: — бачиш, заслабла. Біжи зараз по Мар'яну… може одшепче, підкурить чи переполох викачає… не знати, що їй таке. Ну, біжи ж швидше…
Андрій подавсь до шептухи.
Мар'яна мабуть помогла, бо за два дні Гафійка підвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна і мовчазна. Вона все тікала з хати, щоб не бути вкупі з старими. Найбільше уникала батька, немов боялась його. На самоті плакала. І думала, думала, аж їй тісно ставало од думок…
Не все горе, бували й радощі.
Після довгого літнього дня, коли сонце сідає, а розпечена земля поволі скидає з себе золоті шати, коли на бліде, втомлене днем небо з'являються крадькома несміливі зорі, в останньому промінні сонця справляє грища мушва, а дивно м'яке, злоторожеве повітря приймає оддаль бузкові тони і робить простори ще ширшими і ще глибшими, — Маланка з Гафійкою волочать курною дорогою утому тіла й приємне почуття скінченого дня. Вони несуть додому спечене, як і земля, тіло, а в складках одежі пахощі стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розігнута врешті спина, пущена вільно рука, ще злегка тремтяча од цілоденного напруження, м'який пил під ногами замість стерні здаються тепер щастям. А вдома чекає спочинок і сон, короткий, як літня ніч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому… не вечеряти, не сидіти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камінь в воду — і вмить склепити очі.
