Тепер вже можна одчинить двері в столову. Готово. Ще п'ять хвилин. Беру перо в руки… Гм… гм… Я люблю вставати рано і сідать до роботи, коли голова свіжа… Тоді думки пливуть так вільно і фантазія… ах, дідько б узяв тебе разом з усім оцим!.. Скручую в'язи і дивлюся в чорну столову з сірим вікном. Здається, скрипить. Стукає серце. Ціла вічність минає. Ну, от… нарешті.
Одхилились в глибині двері, і панна Анеля, в білім капоті, свічка в руках, як євангельська діва, сунеться тихо повз довгий стіл. Я підпускаю її до своїх дверей і лиш тоді голосно кажу:
— День добрий панні Анелі!
Й біжу до неї з пером в руці.
— Пан Віктор уже не спить?
— О! Я люблю вставати рано й сідать до роботи, коли голова…
Ах, чортовиння! В тих очах таки сидить якийсь святий: святий Антоній чи святий Рох… Я його вижену звідти…
Але він втік вже разом з Анелькою в кухню.
Оце і все?
Ні, вона ще буде вертатись через столову. Я почекаю. Згортаю руки на грудях і ходжу по хаті од стінки до стінки, наче на чатах. Ранок сіріє у вікнах, полум'я свічки гнеться од вітру. А я прислухаюсь: чи рипнуть двері?
Коли вона входить, я обпираюсь плечима в одвірок і приковую погляд до її шиї. Вона несе той погляд через столову, похилена трохи, і гострі дужки худих плечей підіймають її капот. Не озирнулась ні разу.
Ах, ти осел перістий… До чого гра?
Підходжу до свого щоденника, що вишкіряє до мене білі сторінки і — бац! бац! ним об стіл.
Гайда в шухляду!..
Надовго? Чи не до завтра?
Зимою ми не багато мали розривок. Часом, в неділю, до пана Адама з'їздились гості. В залі світили світло, здіймали з меблів покровці і хоч велика кімната тоді
