стрівся з нею очима. Скільки їй літ? Літ двадцять п'ять, двадцять сім. Когось вона мені нагадала — похила, в чорній одежі, з блідим, змарнілим лицем. Вона куталась в хустку — їй холодно. За десертом я знов зиркнув на неї.
— Пан позволить ще кави?
— Красненько дякую, досить.
Може це чиста фантазія, але я бачу на обличчі у неї тінь од ксьондза, в лініях носа і уст — костьольну архітектуру, чую в складках одежі затхлий дух ризниці.
Врешті — що мене має обходити якась панна Анеля?
Увечері Стасік повів мене на мамину половину. Там було так душно, що грудям бракувало повітря. В кутку на канапі, при лямпі, сиділа пані Констанція і розкладала пасьянс. Біле хвилясте волосся світилось від лямпи сріблом. Не поклавши навіть колоди, «мама Костуся» привіталась зо мною і знов нахилилась над картами. Минуло у мовчанці довгих кілька хвилин, коли врешті пані згорнула карти, обернулась до мене й зітхнула:
— Не вийшло!
І я побачив такі добрі засмучені очі, що й мене обняв жаль.
— Задумала таке важне… таке важне для мене — й не вийшло…
Вона питала мене про родину, трохи про мене… Такий молодий! Коли б не помер її хлопець, йому б тепер було так само літ дев'ятнадцять… Потому звеліла подати чаю, замовкла, задумалась й знов розклала пасьянс. Що вона думала, про що ворожила?
Скрізь попід стінами тулились канапки, кушетки, м'які фотелі з подушками й подушечками і мліли в гарячій густій атмосфері. На меблях і долі валялись книжки. Стурбоване чоло сивої жінки схилялось над столиком і тривога блукала обличчям, коли рука підносила карту і, вагаючись, клала на місце. Мені хотілось, щоб на сей раз вже вийшло.
Однак, не вийшло.
— Ви знаєте, що я задумала? Тільки не смійтесь з старої дивачки. Я хтіла знати, чи скоро настане між людьми рівність? Чи скоро згине неправда? Не вийшло!
