крила. Ловко!.. З того часу йому й набавили десять карбованців у місяць, а перше він брав лиш вісімнадцять…
Він страшенно гордий своїми вчинками, випинає груди, хрустить пальцями; гарні очі його дивляться гостро й нахабно й шукають нашого співчуття.
Він ще довго й охоче ділиться з нами подробицями свого ремесла.
В сусіднім наметі крики і суперечки.
— Це наші гуляють… Стражники й інгуші… — мотає він головою у бік намету і радісна, добра усмішка осяває його обличчя.
Нам цього всього уже доволі. Тут немає чим дихать, спішимо на свіже повітря.
Надворі різкий, передранішній холод. Збита купа людей і худоби густіше укрила землю і сопе, і хропе на всякі тони. Над нею легенька пара. Десь здалеку чутно втомлену пісню. Поміж чорних, закритих яток ліниво бродять окремі гурточки та пари і милі прилюдно гріють за карсетками в милих закляклі руки. Над краями чорної ями зеленіє вже небо, дим од погаслих вогнів стелеться од гори до гори синіми смугами.
Чаша, що процвітала вночі, як пишна квітка, під ранок зів'яла й зчорніла.
Пора рушати додому.
