псами… Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.
Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі.
Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав і щось тремтіло в мені.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене! І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!
Говори, говори…
Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться Бог… А в нього аж п'ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна.
«П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка».
Говори, говори…
Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру… Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду…
«Раз на тиждень б'ють людину в лице».
Говори, говори!..
Як тільки неділя — люди до церкви, а він «на явку» до станового. А все таки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер може продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам…
«Найближча людина готова продати».
Говори, говори…
Ходиш між людьми, як між вовками. Одно — стережешся. Скрізь насторожені вуха. Скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусід у сусіда, батько у сина.
«Між людьми, як між вовками».
Говори, говори…
Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?
Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий
