брав за знівеченою рибою, вона була голодна. Вона зіхляла з голоду, їй так хотілось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а запах свіжої линини лоскотав ніздрі, спирав віддих; їй аж нудило од сильного бажання попоїсти. Проте вона розуміла, що не може приступити до страви, і ще сильніше кляла.
— Не журись, жінко, ось поставлять фабрику, тоді зароблю дещо…
— Бодай ти так жив, як та фабрика буде!
Андрій підняв очі. І вони на мить зупинились і кинули далекий погляд кудись у простір, поза стіни, поза хату — і зразу стало ясно йому, що справді фабрики не буде, що то дурні надії, що краще б він не варив риби, яку можна було продати та купити хліба. І враз риба втратила свій смак, охота до їжі одлетіла геть і йому раптом схотілось покинути хату…
Андрій взяв шапку і вийшов.
Недоїдки риби вистигали на столі, а Маланка з дочкою сиділи мовчки по кутках та снували гіркі думи в мороці погаслого дня. Сум стояв в хаті, обнявшись з тишею.
Потім вони разом встали, підійшли, немов змовились, до стола і мовчки взялись за рибу. Вони поїли все до крихти, висмоктали кісточки, висьорбали юшку і, мов голодні коти, вилизали навіть миску.
Андрій збирався на пошту: почепив на плече шкіряну торбу, взяв у руки ціпок. Коли вбігла Маланка. На ній лиця не було. Бліда, засапана, очі горять і вся тремтить.
— Іди… міряють…
Андрій видивився на неї.
Вона не могла говорити, притискала рукою серце і важко дихала. Другою рукою, умазаною в землі, бо тількищо полола, вона махала перед його очима і показувала на двері.
— Іди ж, міряють бо…
— Хто міряє? Що?
— Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю ділити…
— Яку землю? Що ти мелеш!
— Всяку… поміж людьми… Іди доглянь, щоб нам
