Кирила прохали оглянуть дачне хазяйство.
Корова звалася «Гашка», мала чудове вим'я і всім лизала руки. Каченята котились поміж ногами, сірі й кругленькі, як грудки землі, чепурні кури, задерши нескромно шпичасті хвости, порпались в гної і справно неслися на радість хазяйці. Може він хоче оглянуть яйця? Рудий бичок розставив ноги і тупо вперся очима в баркан, але він був високого роду: його життєпис варто послухать. Свиня рила подвір'я.
— Не бійтесь, нагніться… Чухайте… чухайте… поміж ногами, бо він се любить… Ах, ти, кабасю!.. чистої крови беркшир…
— Алеж, Іване: Йоркшир…
— Гм… дивно… вічно ти плутаєш…
І раптом очі впали в город, на синє море капусти.
— Марусе, бачиш?
— Ах, Боже… свині в городі… Біжи, переймай…
Тріснув патик, плигнуло тіло… Ач-чу! гуч-га!… Гупали ноги, мигтіли блузи поміж зеленим… Ас-са! ги-ги!.. Одчиніть фіртку!.. Ку-ви… ку-ви…
Тверде, щетинасте розтяло повітря, як куля, й черкнулось об ноги… Війнуло теплом людської пари, свиснув короткий віддих, мигнули червоні обличчя — і тоді тільки Кирило побачив, скільки сил коштувала гонитва.
Все це було таке далеке од того, чого Кирило боявся, як їхав на дачу. Тут можна бути спокійним. Звідки ж, замість спокою, ворухнулось у грудях щось неприязне, дражливе? Якесь гостре питання, що стало поперек грудей і кололо? Щось несподівано прикре?
В будні Іван їздив на службу і повертався пізно, в обідню пору. Лаяв сучасне земство, в якому служив, глузував злісно з тих лібералів, що так швидко змінили овечу шкуру на вовчу. Збирав всю погань сучасних відносин, брудне й криваве шумовиння життя — і в тому чулась зла радість. Так краще. Нехай так буде. Чудесно!.. Привозив новини. Між одною й другою ложкою борщу подавав звістки про страту на смерть. Вісім повішаних. На смерть засуджено троє. Всі молоді, ледве почали жити. Слова заїдались борщем, а в антракті ставало відомим, що по селах стріляють людей, як дичину. І все говорилось з таким спокоєм, з холодом навіть, наче
