мала десь в глибині, наче туман під водою, і тільки ждала, щоб простягти звідтіль свої липкі обійми…
|
Що діялось в світі? Хіба він знав? Не мав навіть охоти. Газет не читав, листів не було і ніхто не приходив до нього. Спочатку навідувавсь хтось, але не міг застати Кирила й покинув ходити.
Вечорами, правда, як місто тихо світилось і тихо зітхало після денної утоми, він брав Устю за руки і йшов туди.
Бродили по вулицях, як по чорних канавах, притулившись до себе, і врешті спинялись десь під вікном, щоб послухать музику. Ховались у затінку й ловили згуки. Устя любила веселе, приспівувала стиха і стукала каблучками у такт, а в Кирила згуки скакали як вогники, розцвітались як квітки до схід сонця. Пливли на хвилях світла, що лилися з вікна й родили тугу. За чимсь прекрасним і невідомим, таким далеким і близьким…
Раз щось чорне та пелехате закрило світло і розірвало музику.
— А!
— А!
— Се ви?
— Я.
Чорне трясло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку.
Яким побитом?
Обняло злегенька за стан і повело.
Нагнулось і прохало.
Не можна? Пусте. Тут недалеко, на дачі. Побачить жінку і їхнє життя, згадають колишнє. Два роки… так, так, два роки, як вони бачились…
Рука Кирила лежала в чужій руці і дружнє тепло пестило збоку, але він чув якусь нехіть. А! Знову газети… і ті розмови… знов чорний привид, що потребує, як жертви, крови і сил.
Ні, він не може.
Він пам'ятає того «бандита», що гримів на зібраннях, кликав до бою, гарячий, одважний, любимий… і його жінку, таку маленьку, рухливу, що ще недавно була осе-