з людьми, і хоч робота була часом важка, а проте звична. І знов стукнуло в голову те саме настирне питання, що вже забувалось: як воно буде?
Лазар умився, бо чай холов і булка принадно всміхалась. Не встиг він напитись чаю, як одчинилися двері і щось загуркотіло. Високий, худий прислужник пер в двері м'яке, велике крісло, обдерте ззаду і споловіле. З грюком пересадив через поріг і поволік у куток, де й притулив до стіни. Слідом увійшов Каленик. Ніс обережно в обох руках царський портрет, трохи засиджений мухами, і ворушив ротом, наче жував.
— Подержи, Йване!
Іван підбіг, приклав портрет до стіни, а Каленик, пожувавши ще трохи, вийняв хліб з рота і приліпив. В камері стало ще краще. Видно було, що про Лазаря дбають.
Обід подали хороший, ситний, була горілка, а по обіді — карти. Іван усе програвав і сердивсь; Каленикові везло: йшла раз-у-раз карта, і кожну щасливу гру він притрушував сміхом, хоч грав нечисто: за ним треба було дивитись.
Дні минали за днями. Лазар спав досхочу, наїдався і грав у карти, напивався горілки і, розлігшись у м'якім кріслі, коверзував. Бо він тут пан! і що він схоче, те й роби. Спочатку, насамоті, його турбувало: коли ж це буде? і як воно буде? Лазар чекав. Ось-ось покличуть і поведуть: почнеться нова робота, нове життя. Час ішов, а Лазаря ніхто не кликав, життя не змінилось, і він уже думав, що про нього забули. Але раз, несподівано, його збудили вночі. Спросоння не розібрав, що то не Каленик, а невідомий жандар торса за плечі. Лаявсь, не хтів вставати, і світло лямпи різало очі. Однак мусив звестися, довго натягав чоботи, одягав жовту сорочку. Жандар стиха бряжчав острогами, мовчки подав йому якийсь піджак поверх сорочки, — і вони вийшли. Ще ледве-ледве світало; повітря було холодне. Коли ж минули тюремну браму і Лазар побачив коні, він догадавсь, і щось сіпнуло його за серце.
Їхали довго, серед безлюдних вулиць, поміж тихих домів з сонними вікнами. Потім звернули в поле. Стало ясніше, і жита вже синіли, холодні та свіжі. Жандар позіхнув і перехрестив рота.
