шлюбу. Чекала: прийде юнак, візьме за руку і поведе. Серед весільних гостей, в блакитній тиші, поміж вогнів. А небо чисте і темне, і запашне, немов з фіалок. І там весільні гості. Прийшли всі зорі, навіть маленькі, що не виходять у вогкі ночі, збились у купки, стали рядками, розсілись самотньо, бліді, тихенькі, скромні і — пишні, блискучі, нахабні, що щохвилини міняють колір. З далеких вулиць плила музика людського гаму і бігли дзвіночки, чисті і голі, як по купелі… То була весільна ніч, моя весільна ніч… Цвіла у серці квітка й надив очі знайомий погляд — хто знає звідки — з мінливих зірок, з цвіту дерев… Перша й остання ніч… Так, наче знав.
Щось мало бути цікаве в театрі, бо люди йшли. Веселі, жваві, з бринінням, немов рої летіли в улій. Нахабно сміялось холодне світло і ляскали двері. Плили скрізь сани, дихали коні з свистом і з храпом і обкидали снігом. — Вам білет? — Ось… і я в рої. Чиєсь боа лоскоче щоки… теплий запах перфум… холодний, гарячий погляд… гаркавий: pardon! Перед очима сіра шинель, а ззаду в шию хтось диха… Чого всі ці дрібниці в'їлися в мозок? Чого як колючки впилися в нього ці згадки, тоді як велике, кінець і початок і осередок разом — немов ковтнула пам'ять. Я пам'ятаю тільки, що затремтів. Бо вийшов з мене гнітючий профіль… восковий профіль і став недалеко. Бороду гладив і ховав за спину кулак. І я почув його голос. Тепер той голос, липкий, тягучий, живе в моїх вухах, обліпив мозок… Чи я стріляв? Жадного згуку. Гробова тиша. Знялись як крила навислі брови, вигнали з лоба жалібні очі, покірні і полохливі, як у щеняти, і стали тінню… Великий гнів, що жив у мені, вилетів звідти на своє діло. А у порожні груди шугнув відразу холодний вітер, просто в пекучу рану… Тільки на мент. Потому нічого. Не знаю, що було… хвиля чи вічність…
|
|
… Холодний поміст давив мою щоку, перед очима я бачив чобіт, великий, мокрий, а на мені вага — коліна, руки, аж випирало дух… Враз вдарив гомін, крик… бігли по сходах, гупали двері і щось пищало тонко, як муха… Мороз потому, свіже повітря — і скрізь були
