— Ах, Боже!
— Іваненка стягли з звощика і розбили голову. Маєте два! Залізко мусів присягати на самодержавіє, бо били люто. Маєте три. Акушерку Рашкевич, кажуть, на смерть забили. Поліції нема, щезла. Нас оддали п'яній голоті… Треба всім боронитись… Треба всім зібратись на майдан коло думи. Чуєте? Зараз. Зараз треба збиратися і одбиватись оружно.
Доктор кричав так сильно, немов на площі, перед народом.
Пані Наталі той крик розривав груди. Ах, тихше… тихше… почують… — благали її очі і болісний вираз.
Притискала до грудей руки і все з жахом шептала:
— О, пане докторе… пане докторе… будьте ласкаві… Ах, Боже…
Але доктор не слухав.
— Беріть револьвер, — кричав він, — і ходім зараз.
— Я не маю револьвера, — сердито скрикнув Чубинський.
— Фю-ю! — аж свиснув доктор. — Як, ви не маєте оружжя? То ми вміємо тільки промови говорити, а як прийде що до чого… Нє-е, голубчики, так не можна… Сидіть же собі тут, поки не накриють, як курку решетом, а я піду…
— Куди? — кричав собі пан Валер'ян: — це ж безглуздя, ви нічого не вдієте…
Але доктор махав руками й з криком вибіг із хати.
На Чубинського напав тепер страх. Ганебний, підлий страх. Він це розумів. Що ж робити? Куди подітись? Він не хотів загинути такою безславною, страшною смертю. Сховатись? Ні, не самому, о, ні, а всім, це очевидячки… Він озирнувсь по хаті. Жінка стогнала напівпритомна і стискала руками голову. Варвара тупала біля столу. Втекти? Куди? Десятки планів займались у його мозку, як блудні вогники, і зараз гасли. Ні, не те… не те… Звірячий жах ганяв його по хаті, од дверей до дверей, а він намагавсь гамувати його і весь тремтів. — Не втрачай голови… не втрачай голови… — говорило щось у ньому, а думки так і бігали в нього, як у звіря, що піймавсь у пастку. А? Що таке? Чого вона хоче? Що-о?
