не вдіє, що не можна кидати жінку й діти. Жінка казала, що вмре без нього.
Тим часом галас зменшався і скоро затих.
Тільки налякані діти плакали в кутку, хлипаючи все голосніше.
— Варваро! Варваро! — гукав пан Валер'ян, — заберіть дітей у другу хату, втихомирте якнебудь…
Ввійшла Варвара, важка, спокійна, з червоними, голими по локіть руками, і заговорила до дітей так, що вони зразу замовкли. Вона обняла їх тими грубими голими руками і забрала до себе.
В столовій теж стало спокійніше.
— Які ви щасливі, — обізвалась Тетяна Степанівна: — маєте таку славну наймичку.
Пані Наталя зраділа, що знайшла хоч один ясний пункт серед тих страшних подій, на якому можна спочити.
— О! Моя Варвара золота жінка… Це наш справжній друг… Спокійна, розсудлива, прихильна. І, уявіть собі, бере всього навсього три карбованці на місяць…
— Добрий характер має, — додав пан Валер'ян.
— Четвертий рік служить… Ми звикли до неї, вона до нас… І дітей любить…
Поговоривши на ту тему, гості почали прощатись, але тут Тетяна Степанівна згадала, чого вона властиве прийшла. Їй здається, що панові Валер'янові, після його промов на мітингах, небезпечно сидіти вдома. Лучше б перечекати цей лихий день десь у сусідів, в певному місці.
Горбачевський перечив. Навпаки, лучче сидіти вдома, не з'являтись на вулиці. Квартири їхньої добре не знають, бо вони недавно переїхали сюди, а коли побачать замкнені віконниці, то подумають, що дім порожній.
— Ні, ні, я лишуся вдома… Що буде, те й буде… — заспокоював їх на прощання Чубинський.
Чоловік і жінка лишились самі. Він бігав по хаті серед хмар з диму, немов хотів розбити неспокій.
Пані Наталя сиділа пригноблена.
Нарешті Чубинський сів біля жінки.
— Ну, не турбуйся ж так дуже, — заговорив він до неї, намагаючись бути спокійним. — Ніхто нас не зачепить… От погукають трохи та й розійдуться…
