слова, що я досі писала й говорила. Шайтан замутив тоді мій розум. Твоя нещасна Мір'єм».
Перше, що почув Рустем, скінчивши листа, був гнів. Шалений, непереможний і дикий.
Так ось яке те кохання!
Так ось що виросло з зерна, що він посіяв у чисту душу!
А, значить пута темноти сильніші од світла? Бур'яни швидше ростуть, аніж колос?
Кров бухала в голову, і гнів розривав йому серце.
Вона!.. Вона теж хоче, щоб він у поросі скрухи схилив своє чоло під ноги! Щоб зрадив усе найдорожче, що виносив в серці? Все найясніше — волю, надії і міць перемоги?
І за те він дістане добру хазяйку й покірливу жінку?
Так ось же!
Роздер сірий папірчик на дрібні шматки і кинув додолу. Мов дер своє серце.
Впали шматки на поміст, тихо, поволі, мов перший сніг.
Дивився.
— Що вона пише?.. Що написала?
Почав збирати шматочки, складати докупи. Руки тремтіли, гнів спливав жалем.
Складав безгранину, злучав кривульки, мов дикі колючки, що ранили серце.
Читав і плакав.
З жорстокого слова хтів видушити краплю надії, бив камінь об серце, щоб викресать іскру.
А може… А може, бур'ян не розрісся, може, ще можна виполоть хопту. Сам винен… давно не бачив… ота пригода — дурна, непотрібна…
І сів писати. Благав зустрічі, хвилини, хоч слова…
Тут гинуло в нього не лиш кохання, а ґрунт під ногами… тут гасло світло, яке так трудно було добути.
Скінчив. Вийшов на вулицю.
Де б могла бути Айше?..
Блідий, непевним кроком блукав по вулицях, шукав. Стрічні хаджі одвертались од нього, немов жахались грішника. Закупив по дорозі мало не цілу крамницю, щоб ублагати Айше. Де б вона могла бути?
