мусульман, занедбаність їх та темноту й закликав до освіти, до европейської культури. Щось нове, нечуване, про що тільки догадувались та нишком мріяли, було сказано прилюдно, палко, з вірою — і викликало справжній вибух. На другий день Рустем не мав одбою од нових знайомих, що стискали йому руку, тріпали по плечах, хвалили та прохали книжок.
Чутка про незвичайні події дійшла і до Мір'єм. Вже з лихого настрою батька, з його бурчання, з окремих фраз вона догадалась, що з Рустемом щось сталось. Але що? Сидячи долі у своїй хаті на повстянім килимку, Мір'єм ламала голову над тим питанням, не мала сили спокійно шити. Трудно й нудно вишивати якісь квітки, коли серце таке неспокійне. Крізь загратовані вікна лилося світло в низеньку хатину, мигтіло на злотоглавах по стінах і лиш дратувало. Там, за мурами, де воно сяло на волі, всі знали, що сталося з її Рустемом, тільки вона, найближча до нього істота, гризлась сумними думками у цій старій клітці.
Мір'єм дивувалась. Ніколи перше, поки не знала Рустема, ця маленька хатина не була для неї тісною. Їй було добре й просторо, як у гнізді тепло, у цих мурах, у тісному подвір'ї. Там цілими днями стояв холодок, дивилось синє небо крізь виноградне листя й дзюрчала вода фонтана. Вона могла од рана до вечора поратись біля квіток, що розкішно кущились поміж камінням, і зовсім не почувала туги за світом, за невідомим життям, що кликало її тепер, споза цих білих, високих стін. Коли б мати дізналась, що з нею робиться нині, то певно сказала б, що то лихий дух — «джін» — увійшов у неї, бо перестала вплітати в коси святі амулети. Перше, у ті недавні часи, вона була щаслива. Любила свої кросна, спід яких снувались довгі рушники з чудними візерунками, втішалась тихим теплим гніздом, вистланим килимками та старими гризетами, обкладеним подушками по турецьких канапах, любила веселих подруг, коли вони збирались на лафу[1] та щебетали, мов горобці коло зерен. Все минулось. Кросна стояли сиріткою, хата здавалась темницею, а веселі подруги пустими й темними.
- ↑ Бесіда.
