викличе багато всяких розмов, зворушить думку, особливо через те, що мали виставляти Рустемову п'єсу, в якій зачеплено так багато болючих сторін мусульманського життя. Все вже готове, і ось тепер несподівані перешкоди.
Проте Джіафер не переставав клопотатись біля вечері. В кухні вже щось шкварчало. Він сам поставив на стіл свій любимий коньяк. Він не крився, що вживає заборонений трунок. Огрядна постать Джіаферова, вся в чесучі, одкритий рум'яний вид з горбатим носом, привітна усмішка сірих очей немов веселили освітлену хату. Та гостей щось не було. Ну, Рустем — той не швидко поверне з роботи, бо кав'ярню замикано пізно. Але що ж другі? Наче в одповідь на це застукано до дверей і увійшов Абдураім, молодий мектебдар[1], шкільний товариш Рустемів, сухий, схорований, жовтий, а за ним ще двоє молодих софт[2].
Не встигли гості привітатись з хазяїном, як у дверях з'явився відомий на весь город ефенді Мустафа, у чорній візитці, рябому лейбику, завішаному брелоками, та з закрученими вусиками на блідому виду. Тонкий, верткий, висмоктаний, він говорив якимсь надірваним голосом і без потреби сміявся. «Ну, чого цей приліз?» — скривився Джіафер, видимо нерадий.
— Ха-ха! — сміявсь Мустафа, і китиця на фезі в нього метлялась. — Дами наші прогнали мене. Марія Петрівна і Ольга Іванівна. Приходьте, кажуть, пізніше — підемо в сад, pour passer le temps… весело буде… ха-ха!
І за кожним разом, коли вимовляв з неможливим акцентом французькі слова, повертавсь на всі боки та позирав на присутніх.
Ефенді Мустафа розвалився на стільці і зараз почав розповідати дрібні новинки, які займали його товариство. Він дуже чванився тим, що бував у поліцмейстера, нотаря та начальника пошти, хоч там з нього сміялися та гордували ним.
Розмова чогось не клеїлась.
Абдураім більше мовчав або притакував, Джіафер ви-
