Зняли слабого на руки і понесли у теке́. Ноги висіли в нього безвладно, як перебиті.
Знов стало тихо. Усі чекали. Абібула не зводив очей з теке́, над якими здіймавсь мінарет, мов білий привид.
Та ось усі стрепенулись. В вікні мінарета мигнула тінь і зараз розлігся спів муезина — скрипучий та жалібний.
Всі знялись із місця.
В теке́ було темно. Тільки коло міграбу[1], де стояв шейх, горіли дві прості лямпи. Низька, закопчена стеля, темні килимки на помості, нерівні, колись ще білені стіни, холодне сперте повітря — скоріш нагадували запущений склад, аніж дім Божий. Ряди стоптаних капцанів, полишених біля порогу, насичали повітря їдким запахом поту.
Люди ставали рядками і прикладали руки до вух: ми слухаєм, Боже!.. Почалась звичайна мусульманська відправа і скоро скінчилась.
Тихо, босими ногами підходили дервіші до шейха, вклонялись і сідали долі в кружок… Ноги під себе, плече до плеча, у тісне братерське коло. Абібула чув теплі плечі своїх сусідів. Йому здавалось, що його тіло розширилось, зросло праворуч і ліворуч, аж ген далеко, й тремтіло, немов жива каблучка. Горде обличчя в шейха стало поважним, наче застигло. Очі спустив додолу, дививсь, здавалось, на бороду. Усі мовчали. Так тихо стало… Світло притьмарилось і брудні стіни тісніше зсунулись. Віддаль безвладною масою лежав недужий.
Усі чекали.
Раптом, як з одних грудей, почався спів, вільний, розмірений, скучний. Слова гупали в пісні, як ціп на току, окремо, виразно:
— Ла-іль — Ал-ла…
Монотонно і безконечно, наче великі дзигарі рахують хвилі:
— Ла-іль — Ал-ла…
Абібула прижмурив очі. Голова в нього хитається в такт пісні і слова йдуть за словами, немов верблюди в пустині.
— Ла-іль — Ал-ла…
- ↑ Вівтар.
