луб перед образами крутнувсь на нитці, і козаки з червоного паперу, наліплені на стінах, узялися в боки.
— Мамо, давати обідати?
— Давай, давай, Гафійко…
Маланка зразу одійшла.
— Та чого ти крутишся по хаті, мов дзиґа? Так і миски поб'єш. І в церкві усе крутилася та оглядалася…
— Та його не було в церкві.
— Кого «його»?
— Та то я так…
— Що тобі, дівко, сьогодні: мало борщу не перекинула.
— Страх, розказує, яке діялось, народу, каже, як на війні, сила-силенна… а кінні наступають, душать. «Розходитесь», гукають. А ті: «не підемо, давай нам наше… ми за правду»…
— Та хто розказує?
— Марко… недавно прийшов з Адесу…
— Це Гущин? Кажуть — піймавсь на злодійстві, посидів у тюрмі та й привели сюди на втіху старому батькові.
Гафійка спалахнула.
— Брехня! То люди брешуть. Він нічого не крав, от їй же-богу!
— Та цить же ж бо! — гукнув Андрій. — Яке там злодійство! Мені урядник розказував, як я ходив на пошту. Він, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмі гнити, а не на волі бути…
— Та їх там, тату, кривдили.
— Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає — зараз руки назад та й до врядника.
— Оце напалися… не знають самі за віщо…
— А тобі що? Ти мені з ним — гляди, не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то…
Але він не скінчив: саме в той мент, як Гафійка нагнулася, щоб вийняти з печі горщик, зза пазухи висунулась в неї книжка і впала додолу. Гафійка покинула горщик, вхопила книжку і, вся червона, з очима, повними сліз, прожогом вибігла в сіни. Андрій перевів здивований погляд на Маланку.
Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу