З гори аж до греблі суне поволі хмара народу. Гупають сільські чоботи, лопотять підтички і тріпотять на вітрі стрічки в дівчат.
Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій свитці. Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрія під вусом блукає усмішка. Він знає, що в селі немає кращої дівчини. Сімнадцятий рік пішов з Пилипівки.
— Га-га-га! Ось де він править службу Божу. Здоров!..
Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Гудзя виглядає зза похилого баркану.
— А ви ж думали — де? Дай, Боже…
— На дідька б лисого сидів я тут — вже краще у Менделя… Цапин син привіз свіже пиво, коли не бреше… Я таки казав йому — бодай тобі, кажу, така болячка у печінки, і твоїй Сурі, і всьому кодлу твому…
— От купіть, тоді й розкушаємо, яке воно…
— Бодай ви всі повиздихали по такій правді, як держите свіже пиво… А що, думаєте не куплю? Ходім, вип'ємо, бий його трясця…
— Але купите? А з волами ж — як? сам пан догляне?
— Хай вони виздихають йому до ноги… Він думає, сто сот крот, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не діждеш… Щось маю казати вам…
— Ну? ну?
— Приходьте з полудня до Менделя, тоді скажу…
— Ну, ну!
— Побалакаємо, нап'ємось пива, стонадцять… — Кінець фрази згинув за тином.
Андрій поспішавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Над шляхом біліла його халупка, мов йшла кудись з села і зупинилась спочити. По дорозі тяглись люди з ціпками, з клунками. Ось Гафійка винесла одному води. Стали й розмовляють.
