сидіти на віру до Гната. Явдоха отетеріла. Їй жаль було дочки, соромно, що дочка живе на віру. Явдосі здалося, що от-от градові хмари обляжуть небо, випаде здоровий град і поб'є її, дочку, Гната та всіх грішників. Стара не знала, що подіяти: чи бігти до Насті та нагнати її додому, чи пораятись перш людей.
Явдоха побігла до Гнатової хати. Настя поралась коло печі. Побачивши матір, вона стала як стовп, ні в сих, ні в тих. Явдоха стояла на порозі бліда, гнівлива; сухі старечі губи тремтіли від великого гніву.
— Геть звідсіля! — хриплим голосом крикнула вона на Настю.
Настя й собі пополотніла.
— Куди я піду? Нема мені куди йти з моєї хати…
— З твоєї хати, ледащо? То ти вже десь шлюб узяла у заячому холодку, побила б тебе лиха година, як ти мене б'єш на старість отими словами! Геть мені зараз додому, бо як візьму оцю качалку, то поб'ю тебе на капусту! — Явдоха вхопила з ослона качалку і приступила до Насті.
— От візьміть краще та вбийте мене… — Настя заплакала. З подвір'я надійшов Гнат. Він побачив ту сцену і зсунув тонкі брови. Він став проти Явдохи.
— Бийте мене, мамо, а не її.
— А я тобі яка мама, вражий сину? Дідько звінчав вас на смітнику, а ти мене мамою зватимеш? Та я не подивлюсь тобі у вічі, сякий-не-такий сину! Я на тебе знайду суд, я тобі покажу, як підмовлять жінок на гріх!.. Де це видано? де це чувано? У мою пору не знали такого сорому… І мати твоя, і бабка твої були чесного роду, а ти стидом повила мою голову сиву! Геть додому! — кричала вона до Насті.
— Простіть нас, не гнівайтесь, прошу вас, — обізвався Гнат. — Так вже десь Бог нам дав… Самі знаєте, як ми вірно любилися, що й жити не можемо одно без одного.
— Про мене, повісся на сухій гілляці, а дочки мені не каламуть! Йди зараз додому! — звернулась вона до Насті.
Настя плакала. Стара хотіла вхопити її за руку, але Гнат заступив їй дорогу.
— Я не пущу Насті, — понуро сказав він.
