Гнат нудив світом. Він ще й досі не говорив з Настею, все якось не міг зважитись просити її жити з ним на віру, поки не втихомириться та нещасна пригода з жінкою. Непевність та тривога, мов вогонь, жерли Гнатове серце; він аж зблід від безперестанного зворушення. Молодий вус ще виразніше зачорнів проти блідого обличчя.
Раз теплого рожевого вечора зустрілись вони на вулиці. Гнат ішов з косовиці, Настя — з буряків. Вони розминулись, віддавши один одному на добривечір. Але сталося так, що вони разом озирнулися і стали. Настя осміхнулася до Гната куточками червоних уст. За останній час Настя покращала, погладшала. М'які, делікатні контури її обличчя вирівнялись, стали ще лагіднішими. Великі сиві очі кидали цілі снопи м'якого проміння. Вона була повна та свіжа, як ягода. Гнат задивився на неї.
— Щось маю тобі казати, Насте, — наважився Гнат, підійшовши до неї ближче.
— Кажи!
— Та тут якось ніяково, вештаються скрізь. Вийди, як смеркнеться, під яблуню, бо маю конче щось казати.
— Е, ще виходити! Кажи тут!
— Ні, не можна, виходь у садок, то скажу… Вийдеш?
— Побачу! — Настя знялася з місця, неначе наважилась утікати. — Вийду! — сказала вона, зробивши кілька ступенів, і обсипала Гната ясним промінням із сивих очей.
У Гната аж коло серця залоскотало від того погляду.
Ніч була темна. На синім небі густо зоріли зорі. В ставку голосно кректали жаби. Село спало. Гнат обережно переліз через лісу й опинивсь у густому садку. Він подавсь до крислатої яблуні, під котрою не раз стояв з Настею. Під яблунею було темно, аж чорно. Гнат вдивлявся в темряву й нічого не бачив. Насті не було. «Нема!» — тихо сказав Гнат, а те слово болісною луною відгукнулося в його серці. Вмить зза стовбура почувся тихий сміх; хтось вдарив Гната легенько по плечах. Гнат затремтів увесь, як осика на вітрі. Він побачив Настю і взяв її за руку. Він тримав її за руку й мовчав.
— Отак! ти будеш мовчати, а я буду слухати, — обізвалась Настя.
