По тому дивлюся на неї.
Вона лежить, простягши голі ручки, витягнена й ненатуральна, як воскова лялька. На ній коротенька біла сукеночка і жовті нові капчики з помпонами, що я недавно купив їй. Вона так тішилася ними…
В її головах горить світло. Це чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.
Я дивлюсь на це воскове тіло, і дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жадного зв'язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, а за чимсь другим, живим, що лишилось у моїй пам'яті, відбилось там золотим промінням…
А моя пам'ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує: і цю безвладність тіла серед цвіту яблунь, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…
Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі… колись… як матеріал…
Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?
10 листопада 1902 р. |