здушеного смертю горла? Оленка вмирає… Ні, це не може бути… Це дико… це безглуздо… Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий… Мою Оленку, мою радість, мою дитину єдину… Ні, не може того бути… не може бути… А, це безглуздо врешті, кажу я!..
Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, а я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій злобі розпихаю меблі й хочу все знищити. «Це підло, це безглуздо» — кричить в мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! це насильство!» — бунтує моя істота. «Це закон природи» — говорить щось ззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю уголос, і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло… Я падаю в крісло, закриваю очі долонею… А-а!
Я сиджу так довго.
Чи то мені здається, чи то справді свист тихшає? Що ж воно — кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. А може, їй легше! Може, їй легше, моїй дитині! Може, все минеться, вона засне і завтра її очка будуть сміятися до тата? Хіба ж це не можливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмирав уже, навіть лікарі од мене одмовились, а проте… Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!..
Свистить? Ні, справді наче легше їй дихати… Коли б тільки заснула! Коли б заснула… То я, мабуть, помилився при прощанні з лікарем. Він не міг би дивитись так сміливо мені в очі…
Раптом дикий крик, крик матері, викидає мене э крісла. Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь наосліп, все перекидаю, б'юсь руками об двері, наскакую на жінку, що в істеричному нападі ламає руки… Я все розумію. Аж ось кінець.
Ну, з тою мені вже нічого робити, треба заспокоїти жінку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки. За поміччю Катерини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку й вивести її
