— Цсс!..
Вона наче ненароком висунула спід фередже білий випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні й рожеві уста.
Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море і лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.
— Ти не боїшся, ханим[1], розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?
— Що він схоче…
— Він нас заб'є, як побачить.
— Як він схоче…
Сонця не було ще видко, хоч деякі шпилі вже рожевіли. Темні скелі виглядали понуро, а море лежало внизу під сірою поволокою сну. Нурла спускався з Яйли і сливе біг за своїми буйволами. Він поспішавсь, йому було так пильно, що він не помічав навіть, як копиця свіжої трави зсувалась з гарби на спини буйволам і розтрушувалась по дорозі, коли високе колесо, зачепившись за камінь, підкидало на бігу плетеною гарбою. Чорні присадкуваті буйволи, покручуючи мохнатими горбами й лобатими головами, звернули в селі до свого обійстя, але Нурла опам'ятавсь, повернув їх у другий бік і зупинивсь аж перед кав'ярнею. Він знав, що Мемет там ночує, і шарпнув двері.
— Мемет, Мемет, кель мунда! (йди сюди!)
Мемет, заспаний, скочив на ноги і протирав очі.
— Мемет! Де Алі? — поспитав Нурла.
— Алі… Алі… тут десь… — і він обвів зором порожні лавки.
— Де Фатьма?
— Фатьма?.. Фатьма спить…
— Вони в горах.
Мемет витріщив на Нурлу очі, спокійно перейшов через кав'ярню й виглянув надвір. На дворі стояли буйволи, засипані травою, і перший промінь сонця лягав на море.
- ↑ Пані, хазяйка.
