— О-ля-ля… о-на-на…
Б'ється під туманом, як дитина в пелюшках, а потому скидає їх з себе… Лізуть вгору довгі, подерті шматки туману, чіпляються до мечету, закутують село, залазять в хату, сідають на серце — навіть сонця не видко… Та от тепер… от тепер…
— О-ля-ля… о-на-на…
Тепер вона часто виходить на дах кав'ярні, притуляється до дерева і дивиться на море… Ні, не моря вона шукає, вона стежить за червоною пов'язкою на голові чужинця — немов сподівається, що побачить його очі — великі, чорні, гарячі, які їй сняться… Там, на піску, над морем, зацвіла тепер її любима квітка — гірський крокіс…
— О-ля-ля… о-на-на…
Зорі висять над землею, місяць — над морем…
|
|
— Ти здалеку?
Алі здригнувся. Голос ішов з верха, з даху, і Алі підняв туди очі.
Фатьма стояла під деревом, тінь од якого вкривала Алі.
Він спаленів і заікнувся.
— С-п-під… Смирни!.. далеко звідси…
— Я з гір.
Мовчанка.
Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.
— Чого забився сюди? Тобі тут сумно?
— Я бідний — ні зірки на небі, ні стебла на землі… Заробляю.
— Я чула, як ти граєш…
Мовчанка.
— Весело… У нас в горах також весело… музика, дівчата веселі… у нас нема моря… А у вас?
— Близько нема…
— Йохтер?[1] І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?
— Ні, у нас замість моря — пісок… Несе вітер гарячий пісок і ростуть гори, немов горби верблюжі… У нас…
- ↑ Нема?
