Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 1 (1955).djvu/474

Цю сторінку схвалено

— О-ля-ля… о-на-на…

Б'ється під туманом, як дитина в пелюшках, а потому скидає їх з себе… Лізуть вгору довгі, подерті шматки туману, чіпляються до мечету, закутують село, залазять в хату, сідають на серце — навіть сонця не видко… Та от тепер… от тепер…

— О-ля-ля… о-на-на…

Тепер вона часто виходить на дах кав'ярні, притуляється до дерева і дивиться на море… Ні, не моря вона шукає, вона стежить за червоною пов'язкою на голові чужинця — немов сподівається, що побачить його очі — великі, чорні, гарячі, які їй сняться… Там, на піску, над морем, зацвіла тепер її любима квітка — гірський крокіс…

— О-ля-ля… о-на-на…

Зорі висять над землею, місяць — над морем…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

— Ти здалеку?

Алі здригнувся. Голос ішов з верха, з даху, і Алі підняв туди очі.

Фатьма стояла під деревом, тінь од якого вкривала Алі.

Він спаленів і заікнувся.

— С-п-під… Смирни!.. далеко звідси…

— Я з гір.

Мовчанка.

Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.

— Чого забився сюди? Тобі тут сумно?

— Я бідний — ні зірки на небі, ні стебла на землі… Заробляю.

— Я чула, як ти граєш…

Мовчанка.

— Весело… У нас в горах також весело… музика, дівчата веселі… у нас нема моря… А у вас?

— Близько нема…

— Йохтер?[1] І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?

— Ні, у нас замість моря — пісок… Несе вітер гарячий пісок і ростуть гори, немов горби верблюжі… У нас…

 
  1. Нема?