З одинокої на ціле татарське село кав'ярні дуже добре видко було і море, і сірі піски берега. В одчинені вікна й двері на довгу з колонками веранду так і тислась ясна блакить моря, в нескінченність продовжена блакитним небом. Навіть душне повітря літньої днини приймало м'які синяві тони, в яких танули й розпливались контури далеких прибережних гір.
З моря дув вітер. Солона прохолода принаджувала гостей, і вони, замовивши собі каву, мостились біля вікон або сідали на веранді. Навіть хазяїн кав'ярні, кривоногий Мемет, пильно стежучи за потребами гостей, кидав своєму молодшому братові: «Джепар… бір каве… екі каве!»[1], а сам вихилявсь у двері, щоб одідхнути вогким холодком та зняти на мить з голеної голови круглу татарську шапочку.
Поки червоний од задухи Джепар роздував у комінку жар та постукував рондельком, щоб вийшов добрий «каймак»[2], Мемет вдивлявсь у море.
— Буде буря! — обізвався він, не обертаючись. — Вітер дужчає — он на човні збирають вітрила…
Татари повернули голови до моря.
На великому чорному баркасі, що, здавалося, повертав до берега, справді звивали вітрила. Вітер надував їх, і вони виривались з рук, як великі білі птахи; чорний човен нахилився і ліг боком на блакитні хвилі.
