«Одвезуть, одвезуть, одвезуть» — стукало щось молотком в її голові за кожним кроком, коли вона поспішалася до Івана. Вона забрала Івана з гармана й одвела на бік.
— Одвезуть, — промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.
— Що одвезуть?
— Остапа.
— Ну? коли?
— Позавтра… Ми його одіб'ємо.
— Хто — ми?
— Ви і я.
— Оце але! оце сказали! Як же ми його одіб'ємо? та же його турки везтимуть, гей! — налякався котигорошок.
Що турки!.. Вона має цілий план. Дуже простий план. Він дістане собі й їй рушниці — кожен румун їх має в хаті — вони вийдуть на берег вранці, одв'яжуть чужий човен і випливуть на річку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, й нападуть на турків. Остап допоможе, коли побачить їх. Що, він боїться? Він не хоче визволити товариша, що разом з ним одбув далеку дорогу, разом їв і пив?.. Вона так і знала, що у цього пухиря з здором тільки й стало сміливости, щоб утекти од жінки. Ось коли вона знайшла йому ціну, зрозуміла його підлещування. Обійдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа. Та на прощання вона нагадає йому його жінку й отут при людях, на сором йому, одлупцює його, як жиди Гамана.
— А що ж бо ви… а які ж бо ви… нехай Бог сохранить, — оборонявся наляканий Іван од наступаючої на нього Соломії. — Та я з вами хоч у пекло… Що мені — страшно вмирати, чи що!… Коли кажете позавтра — про мене й позавтра: я готовий, аби ви… — Іван був червоний, кліпав очима й боязко поглядав на Соломію.
Соломія одійшла, опам'яталася. Вони помирились і вже тихо, без сварки, умовились, як і що. По тому розійшлись.
На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі. Повна ущерть річка лежала перед нею поміж вкритими снігом берегами, як чорна
