ти, то він і піддобрюється, щоб я не покинув: «бун аргат, каже, бун», ще й по плечу плеще… Та що він собі мислить, що я довіку буду молотити йому на гармані!.. А як же сподівайся, хе-хе-хе! От Савка — пам'ятаєте Савку? — такий високий, сухий… Е, які ж бо ви, ото Савка, що… що такий сухий, високий, верстою дражнили… так він кличе під Тульчу… Йди, каже, туди, там землі не міряні, бери, займай, скільки сили твоєї, рубай ліс, став хату, хазяїном будеш… Знаєте що, Соломіє… ой, знаєте що: рушаймо всі туди — їй-богу… І Остап з нами… От буде добре! Ходім зараз до вас, порадимося ще з Остапом… однак сьогодні свято… Ну, це але! Ну, це так!.. І не гадав і не снив навіть… Правду кажуть: гора з горою… хе-хе-хе!
Іван крутив головою: од щасливої гадки ситий вид його і круглі очі блищали, мов помазані маслом. Він не вгаваючи жебонів своїм козячим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав.
Соломія й сама думала про ті сторони, куди закликав Іван. Роблючи у булгарина, вона чула про селитьби втікачів і тільки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом з Іваном і з отим Савкою — який це Савка? — охітніше буде вирушати у нові місця.
— Ну добре. Ви вже тільки заждіть, поки я зроблю покупки…
— І я з вами піду… я вже буду триматися вас як сліпий плота, а то знов загублю де… хе-хе-хе…
Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі. Іван був радісний, веселий, дробцював короткими ногами і все говорив та й говорив, мов горохом сипав.
Насамперед вони побачили білу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби і жалібно мекала. Наближаючись до хати, Соломія почувала невиразну тривогу. Чого, через віщо — вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломія, не слухаючи вже Іванової бесіди, побігла до дверей. Двері були підперті кілком знадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кілок і вбігла до хати. Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно й пусто. Нікого. Де ж усі поділися? Куди подівся
