нету, поклав її на долоню і, тикаючи в неї чорним пальцем другої руки, уперто й сердито провадив своє:
— Пара! пара![1]
Соломія оддала йому, що мала.
Надалі так було з кожним її заробітком, він щезав у глибокій Гіциній кишені.
З кожним днем життя в циганській халупці робилось тяжчим та тяжчим.
Раз сталася така пригода. Остапові зсунулась пов'язка з рани, і він ніяк не міг дати собі ради з нею, йому ніяк не вдавалось зав'язати її. Маріуца на той час була у хаті. Вона помітила це й помогла Остапові зав'язати хустку. Саме в той мент, як Маріуца схилилась над Остапом, Раду ввійшов до хати. Циган зразу збілів, а його борода й волосся з чорних стали синіми.
— Аорде.
Він гримнув на жінку злим, здушеним, хриплим голосом. Руки самохіть стиснулись в кулаки.
Маріуца не хапаючись зав'язала хустку і стала перед Раду проста, висока, витягнена, як струна, з спокійним, але грізним обличчям. Її очі не змигаючи дивились в його очі, немов говорили: «зачепи». З хвилину вони стояли так одно проти одного, як статуї. Раду ожив перший: він підняв руку й важко спустив на її плече. Потім рука розтулилась і шарпнула за коси. Маріуца зігнулась, наче вклонилась Раду, та зараз підскочила і всіма десятьма пазурями повела по його блідому виду. Він рикнув з болю й притяг її до себе, обняв. Вона забилась і закрутилась в його обіймах, як в'юн, а її синій плащ тріпався на одному плечі, як перебите крило. Бійка розпалювала їх. Вони налітали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшені півні, кусались і дряпались, як коти, ричали з злості й теребили один одного так завзято, що волосся в них наїжилось і стирчало, як вата з їх діравих лахманів. Врешті вони розскочились, з чудово-блискучими очима, з схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем ніздрями на блідих гордих обличчях…
Остап тремтів з досади, що не має сил побити цигана.
- ↑ Гроші! Гроші!
