Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац, заховався серед купки верб та поміж очеретами циганський виселок. Він складався всього навсього з трьох халупок, властиво курників, низеньких, кривих, зліплених з глини, як ластівчані гнізда.
У двох із них, очевидячки, ніхто не жив, бо вікна були повидирані, комишові стріхи обсипались, і кінці лат стирчали з них, як ребра кістяка. Тільки в одній ліплянці світились два віконця й вився димок з вербового димаря.
Там жила одинока у виселку циганська сім'я.
Найбільше місця в халупці займала піч з великим, мало не до землі, комином. Припічок був так низенько, що вогонь горів сливе на землі. Сива розтріпана циганка гріла коло вогню свої лахмани, підкладала в огонь очерет і курила з короткої люльки. На лаві, в вигідній і мальовничій позі, розкинувся молодий циган. Його чорні кучері вилазили крізь подертий бриль, а блискучі очі й веселе, подзьобане віспою бородате обличчя осміхалося до молодиці, що зігнута силкувалась стягти з ноги свого чоловіка чобіт. Її струнка фігура зігнулась од напруги, як тугий лук, а фантастичний синій плащ і червона спідниця не могла скрити міцних форм молодого тіла.
На порозі стояв старий високий циган, немов роздумував, чи увійти до хати. Врешті він переступив поріг, підійшов до печі і присунувся до вогню, так що його суворе обголене обличчя заблищало міддю. Тоді обізвався до молодшого:
— Ти загнав, Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавні та не згоріла.
Раду збиравсь одповісти, коли в той мент щось сильно стукнуло в вікно.
Усі здригнулися. Молода циганка вискочила з хати.
Скоро після того знадвору почувся її різкий горловий голос:
— Раду, аорде![1]
Раду ліниво звівся з лави й вийшов надвір, за ним подався старий.
- ↑ Раду, йди сюди!
