Йому все щось верзлося і в маячні він кликав дідуся.
Дідусь приходив. Тихо й непомітно вилазив він з комишів і ставав над Остапом, згорнувши руки.
— Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?
— Ні, дідусю, то мене москаль встрелив, як я кордон переходив.
— А де ж твої братчики, січовики дунайські, що ти сам лежиш поміж очеретом?
— Е, дідусю, ви думаєте, що ще й досі там Січ є? Ні, нема, дідусю, вже Січі… Була, та загула… Вивів Гладкий — може, чули — товариство на озівські степи, покинув Турка…
— Що ж ти робитимеш, синку, на чужій стороні?
— Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном… Там ще лишились наші люди, дідусю… під Турком…
Остап вів бесіду з дідусем — і дідусь потішав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що діється у селі тепер…
Як тільки Остап розплющував очі, дідусь ховавсь у комиші, але доволі було заплющити їх, як дідусь знов з'являвсь і слухав пригоди Остапові або оповідав про себе.
Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? Чом вона не приходить? Адже вона знає, що йому трудно й поворухнутися, що він не годен сам видобутися з цих нетрів.
А може вона його покинула?.. «Соломіє… Соломіє»… — стогнав хворий, та стогін його заглушався шумом плавнів.
Вночі стало йому гірше. Пропасниця тіпала їм, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що він на превелику силу діставав собі воду. Він хотів кашляти і не міг од болю. А Соломія не приходила. Остап не спав, а лиш часом, на кілька хвилин, западав у нетяму. Ніч тяглася довго, безконечно, як смерть… А Соломії не було… Де ж вона, що з нею? — Остап нудивсь.
Удосвіта Остап почув, що коло нього жива істота.
— Ти, Соломіє? — поспитав він і одкрив очі.
— Чи вона жартує, що перекинулась собакою? — подумав він і трохи опритомнів.
