ній невідомій пустині, де доволі було зробити кілька ступнів, щоб заблудитись, трудно було шукати воду. Серце Соломіїне рвала та прозьба Остапова, а голова шукала способу. Ба! адже вони на воді! про це свідчить трясовина, що вгинається під ногами. Соломія спробувала викопати рукою ямку і справді докопалась до води. Була це густа, гнила й тягуча рідина, з противним духом аеру. Соломія зачерпнула її у пригорщі й подала Остапові. Той змочив уста, але пити її не міг. Соломія змочила йому чоло, скинула з себе верхню одежину й підмостила йому під голову. Проте, щоб пускатись в дорогу у таку пітьму в невідомій стороні, не було й гадки.
Треба було дочекатися світу.
Остап лежав на очереті й почувавсь ослабленим. В грудях у нього хрипіло й було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повіки.
— Ти тут, Соломіє? — питав він і дрімав далі.
— Тут, тут… ось де.
Серце нило в Соломії од жалю й тривоги. Їй легше було б, коли б куля потрапила в неї.
Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя, їй, здається, не так би важко було. А то ця пітьма, цей чорний, клятий морок! Він оточав її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав під шкуру, виповняв її всю та гнітив серце… Надаремне витріщала вона очі — вона не могла навіть одрізнити пальців на власній руці. Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як беззуба баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухалася, про що шепче морок.
— Шу-шу-шу, — починав він здалека, — шу-шу-шу, — одзивалось тут коло неї, — шу-шу-шу, — шепотіло все разом: — а пощо було клясти… шу-шу… а тепер вмре… побачиш, вмре… шу-шу-шу…
Соломії ставало моторошно: «брешеш, брешеш, — хотіла вона кинути в лице злому морокові, — він мій… він буде жити… його не дуже поранено… адже він скільки пробіг»…
Але морок уперто шумів своє: «він вмре… шу-шу-шу… він вмре… шу-шу-шу»…
