ні, вони не стояли. Вони рушались, як живі, хитались, тремтіли, осідали в одному місці й виростали в другому. Вони тихо жевріли, як купа іскристого золота, або вибухали червоним снопом полум'я. Відтак знесилювались, в'яли і гнулись од вітру, і знову росли, знов палали. Коли одна з них падала, друга підхоплювала її, здіймалась догори і бистро ламала лінію блискучих визубнів. Од них займалась на небі хмара і палала вкупі з далеким небом.
То горіли плавні.
З жахом вдивлялись Остап з Соломією у цю картину.
— Ні, не до нас йде, а вбік, за вітром, — з легким серцем зітхнула врешті Соломія.
Здавалося, розбурхане море вогню кипіло, ревло, бризкало вогняною піною, раз червоною, як грань, раз білою, як світло блискавки, і йшло сердитими хвилями на чорні безборонні плавні, що причаїлись і тремтіли у нічній пітьмі.
Однак ніколи було любуватися. Оглядаючись і прислухаючись, вони зійшли на берег. Не було нікого. Од далекого світла внизу здавалось ще темніше. З плавнів уставав туман.
Вони знайшли, що їм було потрібне, і з великою обережністю, пам'ятаючи, що кожну хвилину може виткнутись зза виступу козак, потягли на гору оберемки вербового гілля.
З опівночі пліт лежав готовий, аж просивсь на воду.
Він був важкий, кострубатий і його треба було нести так, щоб не ослаб мотуз.
Остап і Соломія кректали, зупинялись, спочивали, обливались потом і знов тягли його на гору.
Навколо — ні душечки. Ні, їм таки везло нині! Туман стояв густий, мов кисіль; до світа було далеко, а кордонна сторожа або поснула, або вигинула.
— Заким сонце зійде — го-го! — де ми будемо, — радісно шептав Остап.
— Тоді кажи гоп, як перескочиш…
На березі було теж тихо й безлюдно. Каламутний Прут дихав вогким холодом. Сірі, ледве помітні в тумані плавні непривітно шуміли.
Остап з Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і глибоко осів у воду. Коли Соломія примости-
