як нива. Край неба щось крутилось, дим низько слався над очеретами. Інколи над берегом Прута проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки.
За Прутом була Туреччина.
Вже була ніч, коли вони підходили до Кишницьких вітряків, що ліниво помахували крилами. На радість їм у Якимовому вітряку світилось. Вони одхилили двері й увійшли. Там нікого не було — і Остап з Соломією присіли на мішках. У млині стояв теплий, приємно-солодкуватий дух свіжої кукурудзяної муки. Борошняний пил висів у повітрі, а стіни, банти і постав були обсипані їм, як снігом. Біле павутиння фестонами висіло вгорі, гойдалось од найменшого руху повітря й кидало дивовижні тіні при жовтому світлі одинокої ліхтарні. Жорна м'яко шамотіли по зерні; кіш трясся, як у пропасниці; вгорі щось жалібно скрипіло. За стінами вітряка, в селі, валували собаки.
Незабаром з'явився заборошнений мелник. Придивившись своїм одним оком, він впізнав Остапа.
Остап зараз таки розказав йому, по що прийшов.
— Добре, — коротко одповів Яким, — трохи упораюсь і підемо.
Остап і Соломія були стомлені дорогою, однак змовчали про те.
Вони трохи спочили й перекусили, поки мелник засипав зерно та переносив мішки.
Так коло півночі Яким їх покликав:
— Ходім.
Вони вийшли.
Над селом стояв звичайний в осінню пору туман. Він ішов, очевидячки, з річки, з плавнів, бо чим нижче вони спускалися, тим туман ставав густішим. Село виглядало, як спід води, бліде світло лиш де-не-де блимало крізь імлу. Дихалось важко. Всі троє мовчки спускались униз, а далі звернули в бік од села і йшли так версти зо дві, то спускаючись, то дряпаючись по горбах. Врешті мелник казав їм зупинитися, а сам пішов наперед. Остап з Соломією вдивлялись у темряву і нічого не бачили; мелникова постать раптом зникла сперед очей, мов розпустилась в імлі. За кілька хвилин він вирнув і повів їх за собою униз по крутому й слизькому схилу. Коли
