скочити хоч в пекло. Цю особливу прихильність до Соломії помічав не тільки Остап, а всі, і лиш висміювали бідного коротконогого лицаря.
— Говори! — дратував Івана той самий голос, — певне молотила, як ціпом. Коли б не втік, то пішов би досі на смух.
— Ну, то що? — жваво підхопив Іван, — хіба я боюся смерти? Сохрани Боже!.. Пошли, Господи, й завтра. Раз вмирати, не двічі. Вмер — і край, більш не встанеш.
— Ні, краще не здихай, Іване, тут, бо будуть шкури дешеві…
— Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав, — хехекав Іван, мов булькав з повної пляшки. На сміх його однак ніхто не обізвався. Люди були поважні, похмурі навіть. Тільки дитина часом заквилить і сповнить жалем провалля.
— Чи не час нам в дорогу? — поспитала Соломія.
— Про те вже дід Овсій знає, він тут порядкує, — обізвався Остап.
Очевидячки, це питання всіх цікавило, бо по проваллю пройшов шепіт: пора, пора… і почалося збирання.
— Потихо, потихо, не всі разом, — шамкав дід Овсій і все лазив поміж люди, усе толочив їм ноги.
Рушили.
Вибратися однак з темної, покрученої та вузької чорториї було нелегко. Раз-у-раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чіплятись за клунки, вставати і знов спотикатися. Ця плутанина зайняла коло години. Врешті війнув вітрець — перед втікачами була наддунайська низина. Усі зітхнули вільніше, хоч небезпечність саме тут і починалася. Треба було перейти рівне, незаросле й незакрите нічим місце, щоб опинитися в комишах. Дід Овсій вистроїв усіх в одну лінію, а сам пішов попереду. Ніч була темна, аж чорна, в кількох ступенях нічого не можна було розібрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував утікачів. Вони потиху посувалися.
— А я вже вас держуся, як сліпий плота, — шепотів Іван до Соломії, йдучи за нею. — Куди ви — туди й я… Щоб бути разом. А може вам важко, то дайте мені клунок, я понесу, — жебонів він, важко відсапуючи.
