тримавши, схопилась полум'ям, бухнула сивим димом і залляла світлом дно чорториї.
Іван стояв і сміявся.
Нерівне світло осявало коротку, грубу фігуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втікачах, що сиділи й лежали купками по землі. Круті глинясті стіни урвища жовтіли і лиш вгорі, в глибоких зломах, бився крилами сполоханий морок.
Остап та Соломія присунулись до вогню.
Раптом здалека, з берега річки, почувся кінський тупіт. Всі насторожились.
— Гаси вогонь! — обізвавсь хтось пошепки й з тривогою, — крий Боже, ще помітять…
Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч це йому й не вдавалося. Жевріюче бадилля розповзалось скрізь, мов огняні хробаки, сичало й крутилось.
Тим часом кінський тупіт завмирав у далині і врешті зовсім затих.
В проваллі знов стало темно. Всі мовчали.
— Іване, — перервав хтось врешті тишу, — розкажи но, як тебе жінка била, та як ти од неї забіг аж сюди…
— Оце вигадав! Щоб жінка та чоловіка била, та це ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було… хе-хе-хе, — непевно якось сміявся Іван, немов хотів підбадьорити себе.
Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Це їх з'єднало, і з того часу Іван не розлучався з земляками. Весела й добродушна вдача Іванова не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як од лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. От тою то лютою жінкою й дратували раз-у-раз Івана, та він не сердився і добродушно викручувався жартами.
Та хоч сите тіло Іванове спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Він прив'язавсь до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кожним її словом ладен був
