ткнулась ставна парубоча постать і зникла по хвилі в густих бур'янах по той бік тину.
— Ну, та й кропива ж тут, чисто попікся. Де ти, Соломіє? Поночі й не видко.
— Ось я! — і перед Остапом зачорніла велика, як на доброго мужика, постать. — Ходім до ставка, посидимо під вербами.
Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попід кущами, що тісно посплітались у цій занедбаній частині панського гаю, вони долізли врешті до води. Тут було парно. При повній тиші в повітрі, густий гай легко затримав зібране за день тепло і тепер звідти пашіло, як з печі. По скляному поверху ставка, з глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив білою хмарою туман і, мов наміткою, загортав блимаючі в таємничій глибині зорі. Нічна задуха насичена була сильними пахощами татарського зілля, кушіру, зогрітої води. Край човна, в невеличкому плесі, оточеному осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий згук в далекій околиці.
Остап з Соломією сіли під вербою, але їм не говорилось. Події, що несподівано привели їх до розлуки, ба й невідома будуччина, яка кинула вже свою тінь на душу, збіглись у цей мент докупи і мов затулили глибину сердечну. Говорити мало — що скажеш кількома словами?.. Говорити ширше — навіщо? Не полегша серцю, не одміниться доля. Та й ніколи вже… пора рушати.
— Ти ж кудою подасися, Остапе?
— Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде… там напутять уже.
— Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто. Я тебе духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем — та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде.
Соломія підійшла до ставка, вскочила в човен і почала шарити на днищі.
— Капосний дід, одніс весло у катрягу… Ну, та дарма — обійдемось.
Одним зручним скоком Соломія опинилась на березі і з такою легкістю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.
