рипів під Раісиними ногами (калоші вона забула взути), а вона бігла й уявляла собі: світло в вікнах, грюкання дверима, охання й лемент, а на руках у чорної матушки смертельно бліде обличчя й напівмертві уста вимовляють її ім'я…
— Йду… — шепче Раіса, поспішаючи.
Вона біжить щосили, хоч ноги під нею тремтять і вгинаються. Вона не вірить, що добіжить — і посилає наперед свою душу. Вона певна, що варто їй добігти — і станеться чудо, він оживе й одужає. Вся кров збігається до її серця і тільки одно воно живе й готове до боротьби.
Раіса чує, що ноги її не витримають, ось-ось підігнуться. Вона добуває останні сили, додає ногам жвавости рухами цілого тіла. Та ось врешті блимнуло світло… в одному вікні, у другому, і Раіса грудьми наскочила на фіртку в високому баркані. Фіртка зачинена. Раіса раптом припала лицем до шпари. В широку розколину фіртки глянув на неї білий і холодний, як з криги, дім з чорними заспаними вікнами. Було тихо. Навіть пси спали.
Раіса обперлась плечем у фіртку й заплющила очі. Не радість, а втома обняла її. Наче кров, що збігалась до серця, парою взялась у морозному повітрі, в грудях стало пусто і слабо.
Коли Раіса одкрила очі, перед нею в синьому сяйві біліли сніги, блищала в'їжджена дорога, дрімали убогі хати, немов білі гриби на чорних корінцях. Навіть сліди у глибокому снігу бачила вона виразно, — значить, був не сон, а дійсність.
Їй стало соромно.
Схиливши голову, вона тихо попленталась назад.
«Коли б хто не побачив» — думала вона, озираючись. Вона боялась стріти свідків своєї нічної мандрівки.
Скрізь було тихо й безлюдно. Тільки коло церкви сторож так несподівано ляпнув у калатало, що Раіса мало не впала.
На другий день Раіса довідалась, що о. Василь спокійно проспав цілу ніч і почуває себе сливе здоровим.
О. Василеві почала докучати безперестанна опіка над його особою. Коли він виходив з хати, його одежа підлягала контролю, на нього намотували стільки хусток,
