кої руки о. Василя, наче з тим поцілунком переходила в її тіло благодать Божа…
Погідною і тихою верталась Раіса з церкви. Тіло її робилось таким легким, наче вона зразу схудла, спина трохи мліла, віддих ставав вільнішим. Вона сідала у своїй скромній світличці, застеляла стіл скатіркою й заживала проскурку, це пречисте тіло Боже, з таким настроєм, немов святний день далекого дитинства кидав на неї свою тінь…
Праця в школі втомлювала Раісу, та не вдовольняла. Її більше цікавила зміна в поглядах, нові почуття, напрямок думок — все це було таке нове, несподіване. Не можна сказати, щоб та зміна дивувала її — навпаки, вона не могла зрозуміти, як вона могла так довго жити іншим життям, не пила живущої води з криниці, яку носила у власному серці. Вона просто сама себе обкрадала. Тепер, дякуючи небесній ласці й помочі о. Василя, перед нею простяглися нові стежки, знайшлась нова пожива для серця. Раіса мала таке чуття, наче під твердою шкаралущею лялечки у неї виростають барвні крила й набирають сили до польоту. З покорою називала вона себе ученицею о. Василя. Вона потребувала раз-у-раз чути й бачити свого вчителя. Весь вільний час свій Раіса пересиджувала в попівській господі. Вона навіть рахувала день свій з тої хвилі, коли напослідок могла бути з о. Василем. Решту ж вона охоче викреслювала з свого життя.
Коло Різдвяних свят о. Василь трохи занедужав. Раіса присвятила хворому весь свій час, всі свої сили. Вона з таким запалом виповняла обов'язки милосердної сестри, що навіть докучила о. Василеві.
Раз вона прокинулась серед ночі з ясною і страшною думкою: о. Василь вмирає. Вона могла б присягти, що хтось їй зараз сказав: умирає. Вона боялась думати про це — і разом з тим уявила собі бліде обличчя з заплющеними очима на руці чорної матушки і розхристані, схвильовані передсмертним віддихом груди.
Вона прихапцем накинула на себе одежу і, мов загіпнотизована, вибігла з школи. Надворі сніг синів та грав вогнями, в морозному повітрі предмети здавались твердішими, гострішими. Навкруги було тихо й пусто. Сніг
