розному повітрі, досвітчане світло в далеких хатах блимало, як вовчі очі. Вона блукала по темних, ледве освітлених свічкою хатах, кулилась і тремтіла од дотику холодного повітря, а кроки її гучно лунали в околишній порожняві. В чорній одежі (іншу вона перестала носити), з накинутою на голову темною хустинкою, вона, немов послушниця, бігла до церкви з першим дзвоном. Там при двох-трьох жовтих плямах світла сторож замітав поміст, і пил од ніг людських сідав на грубо помальованих богах, на убогій позолоті. Вгорі висіла темрява і гучала жалібним акордом розбитих дзвонів.
О. Василь, розгладжуючи ще мокрі од вмивання коси великими кроками проходив через церкву до вівтаря нашвидку стискав руку Раісі. Архангел Гавриїл усувавсь йому, і о. Василь зникав у вівтарі.
Поволі по церкві, то тут, то там, займались вогники, мов сходили зорі, на образах виступали сухі і чорні обличчя, од входу чулося чалапання ніг, а по церкві розходилась струмками сива пара з ротів і носів перемерзлого люду.
Вся ця обстанова викликала у Раіси молитовний настрій. Вона ставала за криласом з правого боку перед церковним богомазом середніх віків. За нею сякався на цілу церкву старий дяк і помекував, пробуючи голос. Служба починалася. Раіса перебирала в голові молитви; деякі з них здавались їй поетичними. Стоячи на колінах, вона виливала їх з повного серця і все дивилась на о. Василя, наче чекала, що він забере ті молитви й однесе до Бога. Шепчучи слова покори й благання, вона помічала тремтіння червоних уст під темним вусом, ловила полиск сірих очей і була певна, що од високого, аж до лисини, чола б'є тихе світло.
А коли о. Василь в хмарах синього диму здіймав свої пухкі руки до першого проміння ранішнього сонця і волав до Бога м'яким, трохи гугнявим баритоном, душа Раісина здіймалась на тих згуках у височінь і розпускалась там, разом з димом ладану, в золоті недільного сонця.
Раіса перша підходила цілувати хрест. З солодким стисканням серця, з трепетом побожности припадала вона устами не тільки до холодного металу, але й до м'я-
