— Ну, йди, Мусю, в садок, а я спочину трохи.
— Та не спи, — кажуть тітка. — Що вночі будеш робити?
— Я трошечки — крихотиночку, — перевалюється здоровенна, трохи зігнута, черевата постать дядька, як ступає з ноги на ногу, простуючи до постелі.
Гарний у дядька садок; колись він займав під собою коло 40 десятин. Тепер також здоровенний, тільки декотрі дерева повирублені, інші посохли, інші здичавіли. Є місця, де деревини — як крупа від крупи в московськім куліші.
Садок кінчається невеликим ставком з греблею, котра вузькою биндою, обсадженою вербами, перерізала річечку.
Ходжу я на волі — не дишу, а несито ковтаю свіже повітря, упиваюся й ним, і сонцем, і прохолодою. Простягнувся денебудь на траві, котра, що твій килим квітчастий, брилює-горить на сонці різнокольоровими квітками, задивлюся на чудову далиню й якісь мрії насуваються одна за другою, оточують якимсь то спокійним, то пекучим щастям твоє серце. То хтілось би затаїти те невідоме щастя в самій глибині серця, то хтілося б поділитися ним з цілим світом. Золотії мрії! Не буду вас згадувати, боляче роз'ятряти й так наболілеє серце.
А з ганку вже гукає дядько: «Мусю, Мусю! А ходи но, лишень, я тобі щось покажу». Підходю.
— Оце щось в мене росте; якась дивна рослина: лист широкий, стебло високе; хто його знає, що воно таке: кого не спитаю — не знають. Я до неї щодня навідуюсь, чи не буде цвісти. Мені здається, що воно чудово-гарно зацвіте… Ото якби його пересадити на копану землю та доглядати — ото десь гарне б було. Конечно зроблю так. Як ти думаєш: що воно за зілля? Га?
І почнеться в нас розмова по рослинниці. І дядько плохий билинар, і я не геть то який, але розмовляємо, та ще гаряче, як справді закохані в рослинниці. Викладаємо свої доглядки, будуємо теорії — роздрухаємось обидва. А через годину дядько вже сидить на ганку й віршує Міцкевича.
- ↑ Бувай здоров, краю, мій краю коханий!..
