Однак для серця цього було мало.
Правда, воно не раз розцвіталось під змінливим промінням щастя, цвіло закинуте, невідоме, в тиші, і, не маючи надії кинути насіння в родючий ґрунт, зів'яло, засохло, як зсохли її лице, груди, руки, як зсохла вона вся, мов польова квітка з гербарія.
І ось, кинута долею в чуже село, ще більш одинока, як досі, перевертається вона з боку на бік на дні колодязя і не може заснути, і з жахом думає, що мусить же вийти колись з цього колодязя і стрітися з дійсністю, в якій центральне місце на цей раз займає така дрібничка, як відносини з попом.
Вже почало дніти, коли Раіса заснула.
Збудив її чужий голос під вікном.
— Я ще вчора бачив, як щось під'їхало до школи, та й кажу батюшці: чи не нова вчителька, а вони й посилають — піди, кажуть, до Тетяни, дізнайся — хто, звідки й що воно…
Раіса, мов опечена, скочила з постелі й застукала в вікно. Яке йому діло! Це не церковна школа, а земська!.. Вона його не знає і знати не хоче, він для неї ніщо, він тільки «законовчитель», та й то не тепер, на вакації. Це просто нахабність, — думала Раіса і хвилювалась.
За кілька день була неділя. Раіса не пішла до церкви. Зумисне. Вона никала по порожніх хатах, перечитувала старі книжки, сиділа в садку під деревом або приймала школярів, що приносили їй суниці, аби познайомитись з учителькою. Поїхати на вакації вона не мала куди — батько давно помер, до родичів не хотілось.
Піп нічим не об'являвся, і Раіса трохи заспокоїлась.
Раіса найбільш любила сидіти під вікном у своїй «чистій» хатинці, звідки було видко білу церкву серед густої зелені. Часом, коли сонце погідно сідало, церква здавалась рожевою, а вершечки дерев золотими.
Одного вечора, коли Раіса милувалася грою світла на церкві, перед вікнами несподівано з'явилась постать. У Раіси стрепенулось серце. Одскочивши од вікна, вона кинулась до виходу, та згадала, що обидві двері виходять у двір, і вона напевне стрінеться з попом. Раіса перебігла клясу, одчинила вікно і вискочила в садок. Піп
